Народився 23 лютого 1958 року в містечку Ківерці Волинської області. Закінчив історичний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. Працював у Волинському державному університеті та Рівненському інституті слов'янознавства. Відомий український прозаїк, науковець, релігієзнавець, історик, доктор філософських наук, професор і проректор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк увійшов у культурний і літературний простір Рівненщини стрімко й упевнено. Його творчість являє собою надзвичайно цікавий варіант поєднання творчих пошуків і старого доброго реалістичного письма. Твори П. Кралюка яскраво виділяються в контексті сучасної прози північно-західного регіону України. Амплуа Кралюка сформувалося поміж художньою та документальною прозою, така проза приваблює читача, відкриває для нього, принаймні, кілька пластів, сприяє пізнанню історії.
Поєднуючи наукову, викладацьку й адміністративну діяльність в Острозькій академії Петро Кралюк водночас є однією з найбільш значущих постатей в інтелектуальному житті Рівненщини.
Окремими виданнями вийшли такі книги: «Попи московського приходу» (1993), «Апокриф» (2004), «Мілентій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця XVI - початку XVII століття» (2007), «Діоптра» (2007), «Новий апокриф» (2008), «Римейк» (2008), «Зона» (2009), «Реліквія» (2009), «Естетика Тараса Шевченка» (2009), «Микола Островський: історія успіху героїчного буфетника» (2009), «Петро Ярема - герой чи антигерой» (2009), «Шестиднев, або Корона дому Острозьких» (2010).
В 2008 році Рівненська обласна державна адміністрація та Рівненська обласна організація Національної спілки письменників України удостоїли автора книги «Діоптра» Петра Крайлюка щорічної премії імені Світочів, засновану на честь видатних діячів культури та літератури, що своєю діяльністю увійшли в історію села Дермань. В 2009 році письменник став лауреатом престижної Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя за книги «Римейк» та «Реанімація».
Книгу «Діоптра» умовно жанрово можна означити як історико-інтелектуальний детектив. Її сюжет побудований на пошуку нібито невідомого до сьогодні твору мовознавця, письменника, церковного й освітнього діяча, архімандрита Мелетія Смотрицького, на думку одного з персонажів останньої його книги.
Написана у динамічному кінематографічному стилі «Діоптра» тримає читача у постійній і неослабній напрузі. Історичні кадри легко і невимушено переходять у часи нинішні і навпаки, висвітлюючи повніше чи менше ту чи іншу постать, зокрема Кирила Транквіліона-Ставровецького, Касіяна Саковича, Гедеона Балабана, Швайпольта Філя та інших, а також двох головних героїв, Мелетія Смотрицького та автора - нашого сучасника. Для ліпшого орієнтування читачів у часі й просторі книга доповнена розділами «Персоналії» та «Глосарій» (тлумачний словничок маловживаних чи застарілих слів).
Повість «Діоптра» прикметна вільним трактуванням української культурної історії. Автор зізнається, що схильний до постмодернового розуміння історичного знання не як догм чи норми, а як шансу одного з можливих розвитків подій. Один із його героїв сміливо декларує: «Про минуле ми знаємо те, що хочемо знати». Сам же Кралюк у післямові зізнається читачеві, що викладена версія подій не ґрунтується на раціональному знанні, а є радше інтуїтивною візією. «Автор не реконструює минуле, - пише він. - Він його відчуває. Минуле для нього - сучасне, а сучасне - минуле. І одне, і друге мають внутрішню основу - пригадування. З допомогою знаків-підказок відновлюємо знання, що дрімає в нас. Зокрема й знання про минуле». Правда, «інтуїтивізм» саме тому й справляє враження, що спирається на ґрунтовну обізнаність автора перипетіями історичних подій та біографій діячів, про яких написано цю книгу. Отже - він також своєрідна маска, що приховує таємницю авторового методу. Йдеться про переломну добу української минувшини, тобто спробу ренесансу та реформацій на нашій землі, зокрема на Волині, наприкінці XVI століття та в перших десятиліттях XVII століття. Серед героїв «Діоптри» провідні інтелектуали того часу, як Максим Смотрицький, Касіян Сакович. Автор прагне оживити ці постаті, звільнити від стереотипів підручникових історій. Герої діють водночас у двох часових площинах, та ще й у різних умовних просторах. Слідопит-оповідач багато розмірковує про їхню долю, вони також приходять у його сни, моделюють гру його уяви.
Автор вибрав детектив як жанрову форму, реалізовуючи популярну модель «пошукового» роману, добре знаного пересічному читачеві із творчості У. Еко, М. Павича, Д. Брауна. Сюжетні пригоди нанизуються довкола уявного пошуку героєм архіважливого культурного факту. Мова про останній прижиттєвий твір Максима-Мелетія Смотрицького, котрий начебто мав назву «Діоптра»: пошуками його слідів займаються водночас кілька персонажів твору, навколо цієї історії зав'язується цікава інтрига, а далі не обходиться без жертв та змови злих сил. Експлуатуючи популярну белетристичну схему, автор водночас впроваджує читача в цікаві мандри українського минулого, спонукає до роздуму над нездійсненими можливостями призабутої епохи, коли українство стояло на роздоріжжі й коли не змогло знайти адекватної відповіді на виклики свого часу.
Історія стає тим умовним пунктом, у якому відбувається символічна зустріч наших сучасників - оповідача-вченого, антиквара-патріота Максима й пройдисвіта Калістрата, журналіста Андрія та діаспорного професора Кирила з тінями українського відродження Герасимом та Максимом Смотрицьким, Іваном Федоровим, Гедеоном Балабаном, Іовом Желізом (Почаївським), Касяном Саковичем та багатьма іншими. Автор не береться викладати однозначну версію історії, його завдання - зробити читача співрозмовником, солідарним у пошуку, а для цього варто, передусім, дати інформацію для роздуму, зорієнтувати, залучити до інтелектуальної гри. Широкий культурний фон у цьому випадку не тільки не заважає бачити головне, він своєрідно перегукується з думками Максима Смотрицького та його сучасників.
Ключовим концептом твору П. Кралюка є ідея роду й пам'яті. Вона відлунює і в епіграфах, і в репліках дійових осіб, і в авторських рефлексіях.
Роман «Римейк» П. Кралюка є квазіісторичним фентезі з переплетенням у ньому кількох популярних тем та мотивів, головним чином історичного характеру. Обігруючи стереотипи нашої історичної свідомості та національної патріотики, автор вдається до гротескових масок та блазнювання. Це, очевидно, має відповідати гоголівському поняттю сміху, що передбачає принаймні кілька пластів пізнання - від звичайного зубоскальства до гіркої іронії та самобичувального сарказму. Зрештою, про це й слова класика, винесені в епіграф роману П. Кралюка: «Опасно шутить писателю со словом».
Фабула твору вибудовується навколо уявного відзначення ювілею Миколи Гоголя у провінційній психічній лікарні. Ця інтермедія розігрується за законами поверхневої правдоподібності: ювілейних заходів від персоналу психіатрички вимагає відповідний циркуляр облдержадміністрації. І хоча він викликає конфуз серед працівників лікарні, проте розпорядження начальства треба виконувати, тож, за звичною практикою, знаходять крайніх. У такій ролі опиняється молодий лікар-практикант, якому доручають спілкуватися з лікарняним «генієм», що марить Нобелівською премією. Таким чином, божевільного Едічку переконують написати твір до ювілею класика. А його опікун, молодий психіатр Левко (він же виступає оповідачем та головним героєм твору), має цей процес контролювати. У ході реалізації цього, без перебільшення, божевільного проекту, несподівано з'являються кіношники: вони мають відзняти в замковому комплексі, в якому міститься психіатричка, окремі сцени фільму «Тарас Бульба». Гоголівські асоціації переносяться на персонажів роману, котрі і в іменах, і в сюжетних перипетіях мають нагадувати своїх прототипів із повістей знаменитого письменника з-під Миргорода.
Згодом додається ще одна тема. Згідно з черговим розпорядженням облдержадміністрації, лікарня має також гідно вшанувати річницю «українсько-шведського союзу». Це легітимізує мазепинську тему, яка додається до гоголівської та переплітається з нею. Певна річ, обидві обросли масою легенд, анекдотів, мотивів, ілюзій в літературі та культурі, а це і є той щедрий живильний грунт, на якому автор пророщує власне бачення історичних сюжетів. Міксуючи фантасмагорії й стереотипи, анекдоти й маразматичні пересуди, він створює власну романтичну брилу. Проте героєм роману П. Кралюка не є історія (в її вершинах та драматичних виявах, які саме припадають на епоху XIII - XIX століть), ні окремі її представники, а саме Микола Гоголь та Іван Мазепа. Героєм, як і в Гоголевих творах, стає сміх, всезагальна гра, гротеск. Цей сміх, ніби іржа, роз'їдає все, до чого торкнеться, спричинює розпад поважних смислів та заміну їх порожніми й профанними пересудами.
Книга П. Кралюка «Реанімація» складається з двох повістей: «Полум'яне серце» і «Зона». Повість «Зона» була написана ще до Помаранчевої революції. Автор вперше надрукував її у журналі «Київська Русь». Зона переносить читача у брежнєвські часи, бо у своєрідній резервації для батьків є ідеологічні атрибути цієї епохи - газета «Правда», програма «Час» і тому подібне. Однак там є - хоч і приховано - всі притаманні Союзу метастази, що призводить цю структуру до краху. Повість «Полум'яне серце» П.Кралюк написав дуже швидко, - приблизно за два тижні. А поштовхом до появи твору слугувало відзначення в Україні 1 квітня 2008 року 90-річниці з дня створення комсомолу. «Я хотів показати цинізм цієї ідеології», - стверджує автор. А міф Миколи Островського, визнає пан Кралюк, один із кращих міфів радянської влади. М. Островський, без сумніву, - особистість сильна, і по-своєму геніальна, але разом з тим, він був неперевершеним авантюристом, Остапом Бендером від літератури, який змусив владу повірити у вигадану ним же біографію-історію Павла Корчагіна.
Микола Островський «власноруч» став героєм громадянської війни і стверджував, що важку недугу (в якій сучасні науковці вбачають симптоми розсіяного склерозу) «заробив» під час будівництва колії. Однак ці факти він вигадав пізніше, а коли ще далекого 1924 року писав біографію, то цих героїчних моментів із власного життя чомусь не пригадав.
Ще однією складовою радянського міфу є визнання Миколи Островського як письменника. Майстром слова він не був, більше того, Островський навіть не вмів грамотно писати. За словами автора і «Як гартувалася сталь», й інші книги Островського писав колектив авторів, і вихід книги Островського «Як гартувалася сталь» у середині 30-х років 20 століття є ще однією спробою відвернути увагу від Голодомору, що лютував у 1932-1933-х роках в Україні.
Видання та публікації творів П. М. Кралюка
Кралюк П. Волинь та Поділля у житті Тараса Шевченка: монографія, оповідання. - Луцьк: Твердиня, 2007. - 108 с.
Кралюк П. Діоптра або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі // Київська Русь. - 2007. - №6. - С.25-167
Кралюк П. Діоптра, або Дзеркало, в якому бачимо не лише себе, а й інших, подорожуючи в часі та просторі: історико-інтелектуальний детектив. - Луцьк: Твердиня, 2007. - 116 с.
Кралюк П. Естетика Тараса Шевченка // Шкільний світ. - 2009. - №8. - С.1-4
